ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМ НОТАРІАЛЬНО ПОСВІДЧЕНОГО ПРАВОЧИНУ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ

Анотація

Метою статті є аналіз проблемних питань, що виникають при визнанні недійсними правочинів,
посвідчених нотаріусом, з урахуванням чинного законодавства України, судової практики та
європейського досвіду країн латинської моделі нотаріату. Особливу увагу приділено теоретичним
дискусіям щодо меж відповідальності нотаріуса та ролі нотаріального акту як публічного документа. У
статті наведено приклади актуальних рішень Верховного Суду, які демонструють підходи до оцінки
дійсності нотаріально посвідчених договорів та підстав визнання їх недійсними, зокрема у разі помилки
позивача щодо обставин, які мають істотне значення або у разі доведення наявності підстав вважати
нотаріально посвідчений договір неукладеним, або у разі вчинення фраудаторного договору. На основі
аналізу судової практики висновано, що навіть за умов дотримання формальних процедур нотаріального
посвідчення суди можуть визнавати договори недійсними на підставі поглибленого аналізу волі сторін,
обсягу дієздатності особи чи наявності обману, насильства тощо, та сформульовано пропозиції до ЦК
України щодо вдосконалення цивільно-правової відповідальності нотаріусів. Встановлено співвідношення
фраудаторного та фіктивного договору й доведено, що за наявності спільних рис вони суттєво
відрізняються за метою вчинення та механізмом доведення недійсності. На підставі зазначеного
пропонується внести доповнення у ЦК України. Ключовим елементом при цьому має стати належний та збалансований підхід між захистом прав клієнтів і гарантіями для нотаріуса.

Ключові слова: недійсний правочин, нотаріальне посвідчення, судова практика, презумпція правомірності, фіктивний правочин, фраудаторний договір, латинський нотаріат, волевиявлення, дійсні наміри.