Освітня діяльність вищої школи: криза парадигми розвитку

Анотація

У статті розглядається парадигма розвитку в освітній діяльності та обґрунтовується необхідність її критичного переосмислення в умовах прискорення технологічних змін і зростання нелінійності соціальних процесів. Освітні парадигми визначено як сукупність усталених концепцій, ідей, підходів і способів осмислення та організації освіти. Показано, що орієнтація на розвиток, інтелект, професіоналізм, індивідуалізацію та технологізацію освіти значною мірою сформувалася під впливом техніко-економічних аспектів розвитку. Однак прискорення технологічних змін і нелінійність багатьох процесів у життєдіяльності суспільства створюють передумови для перегляду окремих парадигм та втрати ними переконливості. Детально аналізується парадигма розвитку, розкривається складність і багатоаспектність цього процесу, різноманітність його просторів, темпоральні відмінності, суперечливість результатів для технологій і людини. Показано методологічну недостатність концепції сталого розвитку, окреслено проблему меж зростання та необхідність недопущення перевищення критичних меж, за якими розвиток може призводити до втрати життєво важливих властивостей системи. Особливу увагу приділено трансформації відносин між людиною і технологіями, розвитку штучного інтелекту, тенденціям формування «кіборга» та «постлюдини», а також перспективі технологічної сингулярності. Обґрунтовано, що ці тенденції актуалізують питання про межі традиційної педагогіки, її суб’єктність та гуманітарні засади. Запропоновано розглядати розвиток в освітній діяльності не як безумовну мету, а як проблему, що потребує структурування за об’єктами, просторами, темпами, межами та наслідками. Зроблено висновок про необхідність посилення гуманітарних критеріїв оцінювання технологічних інновацій в освіті та забезпечення пріоритету людини в умовах технологічної трансформації.