Еволюція уявлень про обдарованість у західній педагогіці ХХ сторіччя

Анотація

У статті здійснено історико-педагогічний аналіз еволюції уявлень про обдарованість у західній педагогіці ХХ століття. Простежено трансформацію наукових підходів до розуміння феномену обдарованості від психометричного трактування як переважно інтелектуальної характеристики особистості до сучасної концепції розвитку людського потенціалу. На основі аналізу праць провідних західних учених, нормативних документів та історико-педагогічних джерел виокремлено п’ять основних етапів розвитку наукових уявлень про обдарованість: психометричне становлення концепції обдарованості (1900–1930), інституціоналізацію педагогіки обдарованості (1940–1960), формування когнітивно-креативної парадигми (1960–1980), розвиток багатовимірних моделей обдарованості (1980–1990) та перехід до концепції розвитку потенціалу особистості наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття. Показано, що кожний із визначених етапів відображає зміну методологічних засад дослідження обдарованості та розширення її змістового наповнення. Обґрунтовано, що психометричний підхід започаткував наукове вивчення інтелектуальних здібностей, інституціоналізація педагогіки обдарованості сприяла формуванню спеціальних освітніх програм і державної політики підтримки обдарованих дітей, а когнітивно-креативна та багатовимірна парадигми істотно розширили уявлення про структуру обдарованості, включивши до неї творчість, мотивацію, особистісні та соціокультурні чинники. Встановлено, що наприкінці ХХ століття відбувся концептуальний перехід від ідентифікації обдарованості до дослідження закономірностей розвитку здібностей, що знайшло відображення у концепціях talent development, human potential development і lifelong learning. Зроблено висновок, що еволюція західної педагогіки обдарованості характеризується послідовним переходом від вимірювання здібностей до створення педагогічних умов для розвитку потенціалу особистості, що визначає методологічні засади сучасної теорії та практики освіти.